Меч короля Артура (Король Артур: Легенда меча) Король Артур: Легенда меча (King Arthur: Legend of the Sword)

... возьмут в аренду циркуль и лобзик.

Сюжет ленты давно известен всем и каждому. Тот, кто достанет меч из камня, и есть настоящий король.

И на основу этого древнего британского предания Гай Риччи водрузил фэнтезийную историю, что на протяжении двух часов не даст скучать покусившемуся на просмотр зрителю.

Если вам посчастливилось посмотреть «Карты, деньги, два ствола» или «Большой куш», то фирменный режиссерский стиль вы определите сразу. Вольное изложение фабулы, скорость, динамика и острый юмор – все, чем славились его предыдущие работы, присутствует в отчетной картине.

Сверху над всем этим парит оператор с руками из правильного места, а также художники и программисты с ровными пальцами, нарисовавшие биполярную реальность – от грязных городских задворок до красивейшей горной природы.

А еще отметим, что ответственный за кастинг не зря жует свой хлеб, и плюсанем ему за введение в строй политкорректного количества афро-камелотцев, количество которых порой бросается в глаза даже королю из названия фильма.

«Король Артур» необычен своей визуализацией в контексте жанра Гая Риччи. Любознательный киноман да узрит, что до сих пор бывший муж Мадонны не рисковал топтать вотчину Питера Джексона, снимая кино об этих ваших хоббитах и троллях. Насколько мне помнится, оригинальная история о мече в камне не содержала никаких боевых слонов или всадника апокалипсиса, отставшего от своих собратьев. Копипаста таких персонажей из, допустим, «Великой стены», была достаточно рискованным шагом, поэтому не обошлось без перегибов на местах – некоторые ходы были все-таки лишними.

Отметим похвалой стремление творца расширить свои профессиональные горизонты, но первый блин по новому рецепту немножко пригорел.

К чему придраться трудно, так это к двум главным персонажам – собственно говоря, самому Артуру и его родному дяде Вортигерну. Джуд Лоу в роли последнего своим безумным взглядом шлет в кинозал маниакальное стремление к абсолютной власти, и заручившись поддержкой оператора в особо массовых сценах демонстрирует нам в режиме 360-градусной панорамы, как движению королевской руки повинуется целый мир. А еще шлет привет Ленни Рифеншталь с ее «Олимпией».

Артур же (Чарли Ханнэм), наоборот, к власти не стремится – ему хватает крышевания мелких торговцев. Помимо демонстрации прокачанного торса и движка всей истории, протагонист блуждает меж трех сосен, пытаясь для себя определить, что важнее – властные привилегии или ответственность за подшефных. Столкновение этих двух идей красной нитью проходит через всю историю, завязываясь в конце в эпичный махач между добром и альтернативным добром.

Не вдаваясь в некоторые проколы фильма, я склонен считать «Короля Артура» удавшимся экспериментом Гая Риччи. Фанатам жанра придется по душе его неизменный фирменный стиль изложения, а любители картинки увидят качественное 3D.

К просмотру рекомендовано.

8 из 10

Фільм «Король Артур: Легенда меча» став черговою, дуже вишуканою візитівкою режисера.
Адже Гай Річі як ніхто вміє надягати на персонажів з минувщини характери та вбрання сучасності, насичувати сюжет унікальним гумором, іронією і стьобом та ще створюючи для дії музичне тло у вигляді популярних хітів.

Здавалося б, створені всі умови для того, щоб ми на екрані побачили суцільне нагромадження нісенітниць, лубка й у підсумку повної безпорадності картини як видовища. Але з Річі цього не сталося жодного разу, і я впевнений, що не станеться в майбутньому, настільки ретельно обмірковується сюжет, кожен образ, слово, жест, емоція, прикол, деталь у костюмі, загалом атмосфера та «фішки» конкретної доби. Звісно річ, бувають проколи у плані історичної точності, але по-перше, Річі у своїх фільмах ніколи не виносив її на чільне місце, а по-друге, огріхи трапляються зазвичай дрібні і в око не впадають.

У «Мечі короля Артура» завдання ускладнювалася тим, що Річі, на додачу до всього, знімав ще й фентезі-блокбастер. Однак фільм засвідчив, що і на цій малознайомій для себе території постановник відчуває себе комфортно, ба більше того, вдається до низки сміливих для жанру рішень, звівши майже до нуля любовну лінію, до максимально можливого мінімуму - сентименти і пожертвувавши деякими фігурами, без яких ще вчора ніхто не уявляв собі легенду про Камелот.

Водночас у деталях Гай не погребував досвідом колег. Головним чином, це помітно у сценах битв, де він зробив уклін в бік не одного фентезі-проекту та його постановника. Наприклад, гігантські бойові слони в одній з головних битв – викапані мумаки з «Володаря перснів» Пітера Джексона. У «Мечі короля Артура» художники, звичайно, спробували надати їм оригінальності, але схожість очевидна.

Тут само варто сказати і про фірмову картинку Річі з її переважаючими темно-гнітючими тонами, яка вразила ще у «Шерлоку Холмсі». Не зрадив собі режисер й у «Мечі короля Артура»: присутні у фільмі світлі кольори - переважно одяг.

Роль Вортігерна, яким його побачив постановник, перед зйомками, ймовірно, волала що було сили: «Роберт Дауні-молодший!», Настільки це був «його» герой, але Річі залишився вірним собі у нестандартних рішеннях і покликав його напарника у «Шерлоку Холмсі» Джуда Лоу. І не прогадав, бо Джуд зіграв Вортігерна так, як не зіграє, напевно, вже ніхто, навіть за умови, що кіно про нього знову зніме Річі та покличе туди Лоу. Характер унікальний, цілком! З одного боку, безсоромне, ще практично античне владолюбство з божественною манією величі, приховані, але сильні пристрасті, нерозбірливість у засобах для досягнення мети та готовність йти по трупах, ну і вправляння, певна річ. З іншого – неординарний ум, що швидко реагує на виклики, прагматизм, холодний тонкий розрахунок сучасного політика чи то бізнесмена із паралельним прагненням справити враження демократа, готового на компроміси та гнучкість. Плюс нарцисизм і самозакоханість, типові для деяких зірок шоу-бізнесу. І водночас, як не дивно, - щирість, у тому і в іншому випадку. У першому, тому що напівантичному деспотові за всіма канонами тієї доби соромитися не було чого. А в другому це, швидше, наполовину маска, хоча точно і не скажеш: у мене Вортігерн-Лоу залишив кілька питань, і це я теж заношу у великий плюс акторові. Для мене він у стрічці однозначно кращий - блискуче поєднав середньовічного персонажа із сучасним характером. Що ж до Чарлі Ганнема, який зіграв короля Артура, упізнати в ньому класичного монарха буде складно: в його образ теж внесено багато нового. Сама по собі вкрай сентиментальна, історія юного Артура в інший екранізації з самого початку розпливлася б у сльозах, стражданнях, сумі, постійному зітханні та співчутті: «Бідолашне хлоп’я!». Але тільки не у Річі. Останній, звичайно, не став виходити за рамки здорової іронії, туди, де неподалік вже маячить цинізм: емоції і переживання там, де розповідається про маленького спадкоємця, є, але небагато. Ще менше їх, коли йдеться про Артура, який вже дорослішає і знайшов собі місце у спільноті в якості такого собі Робін Гуда на чолі зграї, що орудує на вулицях Лондініума. Недоліків, зокрема, привабливого, але все ж цинізму, у нього доста (іншим він у Гая і бути не міг!). Але позитивне через зрозумілі причини переважає, в тому числі, справжня, а не удавана щирість, і здоровий гумор. Одними з кращих стали тут насичені іронією, але цілком досконалі з точки зору логіки сцени-умовиводи у виконанні Артура під гаслами: «Що могло б бути, якби не ...» і «Що може статися, якщо буде не так, як ...». Це треба слухати і бачити: Ганнем, як і ті, хто у нього на підіграванні, тут просто феєричний і навіть, як на мене, цікавіший, ніж у бойових сценах! Хоча з Ескалібуром він теж справляє враження. Однак за сумою очок Чарлі, як мені здається, Джуду Лоу все ж поступився: останній трохи оригінальніший і виразніший. Що, звичайно, жодним чином не применшує роботу, яку виконав у цьому проекті Чарлі.
Однак Річі не обмежився тим, що прив'язав середньовічних персонажів до сучасних характерів - деяких акторів він витягнув з образів, які, здавалося, міцно до них приклеїлися. Найяскравішим прикладом став Ейдан Гіллен, вічний Мізинець із «Гри престолів». Та й, принаймні, ще у кількох переглянутих з ним фільмах, серед них друга частина «Того, що біжить лабіринтом» і «Темний лицар: Відродження легенди» Нолана, він грав чимось схожих за характером героїв. У «Мечі короля Артура» його персонаж перебуває на інших початкових позиціях: Слизькому Біллу ще тільки належить стати авторитетним і значущим, а поки він все ж на других ролях. Але Гіллен прийняв цей виклик і зіграв на «відмінно»!
А ось, скажімо, з Еріком Баною режисер залишив тут все як є і знову не помилився. Образ мужнього, хороброго, але водночас мудрого, чуйного і навіть вразливого хлопця, який актор успішно проексплуатував не в одній картині (згадаємо того ж Гектора з «Трої») прийшовся до речі й у Річі. В результаті король Утер Пендрагон у виконанні Бани напевно запам'ятається багатьом.
Звичайно ж, кількість цікавих героїв в «Мечі короля Артура» не обмежується перерахованими вище. Так, дуже сподобалася непомітна, але незвичайна як для своїх колег із професії у фентезі-кіно маг у виконанні Астрід Берже-Фрісбі, в щодо якої в фільмі теж далеко не все до пуття зрозуміло. Там і сила, і якесь незрозуміле шаленство в очах, і дуже своєрідний похмурий гумор, і багато чого ще. Запам’ятав цю виразну актрису ще за четвертими «Піратами Карибського моря», відтепер намагатимуся не втратити її з поля зору.
Дуже непоганий і Джимон Хонсу в ролі Бедівера - навчений досвідом старий воїн і як для персонажа у фільмі Гая Річі - майже серйозний.
Ну й дитину на ім'я Блу Ландау, з яким вирішили не морочитися присвоївши його персонажу те ж ім'я, треба обов'язково похвалити: дуже вправно він долучився до дорослої компанії.
Ох, мало не забув про вартового-футболіста... Хоча після побаченого лише тихо дивуюся: гамору навколо Трігера, зіграного Девідом Бекхемом, як на мене, в рази більше, аніж власне ролі, яка є занадто короткою навіть для камео. І на підставі чого робляться висновки як в той, так і в інший бік: «Дуже добре зіграв!», «Ганьба! Повний провал!», залишається тільки дивуватися. Там матеріалу менше, як кіт наплакав, там оцінювати, по правді, нічого! Віддаю, звичайно, Девіду належне - доводилося читати про його самовіддану роботу на зйомках - але розглядати це як повноцінну роль, вважаю, є несерйозним. Дружній жест режисера, реклама і не більше.

Про костюми та музику у фільмі можна писати окремі рецензії. Якщо стисло, то не часто доводилося бачити в кіно, щоб одяг так вдало підкреслював характери персонажів, їхній настрій у різних сценах, а музика створювала для того, що відбувається на екрані, такий самий вдалий емоційний фон. Відповідно, команді художників і композитору Деніелу Пембертону – моє шанування!
Тож картина Річі порадувала практично всім, чим мала порадувати. Дуже хотілося б побачити обіцяні продовження, але через геть незрозумілі для мене скромні касові збори «Меча ...» їх, на жаль, швидше за все, згорнуть. Шкода.