Рецензии пользователя oKiman

Назва, як і прес-реліз, певною мірою вводять в оману. Бо йдеться у фільмі зовсім не про вибрики людського мозку, а про свідомі і часом логічні маніпуляції з часом. Якщо не брати до уваги декілька цілком особистих вражень головних героїв, зумовлених саме цією причиною, то термін “дежа вю” тут взагалі не до чого. Це зовсім не означає, що кіно вам не сподобається.

Це професійно і досить майстерно зроблений “блокбастер для недурних”. Теорії Ейнштейна, маніпуляції з минулим і паралельні світи – все це подається з достатньою для двохгодинного фільму переконливістю, з розумними обмеженнями щодо подорожей у часі. Щодо проблеми змін у минулому, які можуть суттєво змінити теперішнє (питання, яке взагалі-то виходить за межі голлівудського світогляду), тут у “фабрики мрій” є два головних штампи. Перший – будь-яка найменша зміна у минулому призведе до наслідків (найчастіше руйнівних) у теперішньому – ефект метелика, продемонстрований в однойменному фільмі. Другий – як не намагайся, хід історії не змінити: у “Машині часу”, наприклад, скільки не намагається головний герой врятувати кохану у минулому, нічого не виходить.

“Дежа вю” зависає десь посередині між цими двома теоріями і чітких відповідей не дає. З одного боку, усе ніби можна змінити і навіть з великим впливом на теперішнє, а з іншого – лінія часу прогинатись під героя вперто не хоче, і всі його ходи ніби заздалегідь враховані силою, що за межами нашого (і сценаристів) розуміння. Що в результаті? Після виходу з кінотеатру розумієш, що всі незрозумілі “співпадіння”, на які наштовхнувся головний герой у першій половині фільму і які отримують дуже добре пояснення у його другій половині, просто не могли відбутись. У тій лінії часу, де Карліну зранку телефонувала Клер, вибуху бути не могло. Отже, він не зміг би (якби це пояснити без спойлерів?) зробити те, що зробив, після того, як вибух був.

Хіба що, якщо напружити голову, можна додути до теорії, що кожна з дій, які Карлін робив з моменту в лікарні до моменту вибуху, породжувала безліч паралельних світів з різними варіантами розвитку подій, і саме в одному з них (не найкращому) відбулись (після вибуху) події, які призвели до найкращого перебігу подій до вибуху. (Тим, хто не дивились кіно, це речення, мабуть, буде зрозуміти важко.)

Чи це мали на увазі сценаристи? Аж ніяк. Просто до останньої хвилини треба було підтримувати саспенс, натякаючи, що потік часу не змінити, кого треба не врятувати і чому треба не запобігти. Хоча глядацька інтуїція підказувала, що у цьому випадку в фіналі ми побачимо точно те саме, що й на початку, а заради цього високобюджетні стрічки не знімають. Тобто вгадати, що буде у фіналі, неможливо абсолютно, але це не той випадок, коли це велике достоїнство. Важко вгадати будь-що, що суперечить логічним висновкам з того, що ми побачили і почули протягом фільму – хіба що можна усе списати на теорію, яку я згадав у попередньому абзаці.

Якщо ж не займатись такими дурницями, як автор цієї рецензії у трьох попередніх абзацах, картині можна поставити високі бали. Вона дійсно тримає у напрузі, за темпом майже ніде не провисає, дуже видовищна і достатньо емоційна, щоб задовольнити дуже широкий спектр смаків. Добре попрацювали усі актори. Вашингтон завжди ролі копа чи ефбеерівця виконував краще за 95% своїх колег, приємно знову бачити у класі “А” Кілмера, і маловідома Петтон непогано підійшла на роль бездоганної дівчини, заради якої варто наплювати на всі теорії про наслідки змін у часі. Другорядний склад виконавців ролей фізиків-комп’ютерників теж попрацював як слід. Але особливого присмаку фільму надав Джим Кавізелл, найжорстокіше катований Христос у світовому кіно: в очах у його маніяка написано, що він знає більше, ніж інші герої, - можливо, навіть більше, ніж сценаристи.

Расскажите друзьям

Комментарии (0)

Чтобы оставить отзыв необходимо войти на сайт.