Фантастические твари: Преступления Грин-де-Вальда Фантастичні звірі: Злочини Ґріндельвальда (Fantastic Beasts: The Crimes Of Grindelwald)

Навесні 2002 року під незабутню вступну композицію Джона Вільямса у фільмі «Гаррі Поттер і Філософський камінь» українські кіноглядачі відкрили для себе чарівний світ, створений Джоан Роулінг.
І так вже чималенька на той момент армія шанувальників відтоді зросла мабуть, у кільканадцять разів і на сьогодні налічує сотні мільйонів по всьому світу. А та сама композиція Вільямса і за 16 років, відколи прозвучала вперше, й далі зачаровує глядачів, тепер уже на «Фантастичних звірах…». Магічний всесвіт Роулінг продовжує відкривати для нас нових чарівників, нові деталі своєї непростої історії, нові закляття, артефакти, легенди та найдивніших істот, що їх була спроможна створити лише фантазія цієї письменниці. І йдеться тут не лише про власне фантастичних звірів, хоча і їх було б досить, аби на дві з гаком години забути про все, поринувши у продовження історії Ньюта Скамандера та компанії.
Що ж, Девіду Єйтсу знову вдалося. Чесно скажу, що за ті п’ять фільмів поттеріани, які зняв цей режисер, у мене до нього накопичилося багато запитань, передусім це стосується п’ятої та шостої частин, до заключних двох їх було вже менше. Через це перша частина «Фантастичних звірів…» приємно здивувала вдалим динамічним сюжетом, відмінно переданою атмосферою «доби джазу» у Штатах другої половини 20-х років минулого століття (одна сцена у відьмацькому шинку варта найвищих оцінок!) та безпомилковим кастингом, хоча до нього й у «Гаррі Поттері» претензій небагато. Особисто у мене – лише до Дамблдора-Гембона, зайва метушня якого подеколи нівелює аристократизм цього персонажа, яким зіграв його доброї пам’яті Річард Гарріс у перших двох частинах, та Беллатріса Лестранж, якій виписали імідж хтивої повії з латинського кварталу, хоча я завжди сприймав її як затяту революціонерку, беззастережно і фанатично віддану своєму лідеру. Але це так, до слова.
Друга частина «Фантастичних звірів…» під назвою «Злочини Гріндельвальда» лише підтвердила, що похвали Єйтсу за першу частину не були випадкові. Сюжет тримає глядача з першої до останньої хвилини, актори знову не розчаровують, несподіванок ціла купа на чолі з фінальною, картинка і саундтрек знову відпрацьовані бездоганно.
Тож варто передусім поговорити про акторів, вони варті того. Старі знайомі підтвердили, що вибір на їхню користь був невипадковим, а нові органічно вписалися у сюжет і завдяки сценарію, де знову майже немає слабких місць, і завдяки своїй вдалій грі.
Те, що з актором на роль Ньюта Скамандера не помилилися, було зрозумілим уже після першого фільму. У другому Едді Редмейн це про всяк випадок підтвердив, а на додачу розкрив свого персонажа з несподіваних боків, насамперед через стосунки з братом Тесеєм, Летою Лестранж та Албусом Дамблдором. Усі спільні сцени Ньюта з цими героями – мабуть, найвдаліші для Редмейна у цій стрічці. Натомість епізоди Ньют-Якоб, Ньют-Тіна та Ньют-Квінні розвиваються вже за усталеною першим фільмом схемою і мало чим дивують. Як і його ніжне ставлення до своїх і не тільки тварин. Сцени з ними також стали одними з найкращих для Редмейна, нехай тварин і поменшало трохи порівняно з попередньою картиною. Тож, образно кажучи, у валізі Скамандера, гадаю, вистачить несподіванок ще не один фільм, і цей герой ще неодноразово здивує нас вчинками, які не вписуються у жодні стандарти чи шаблони.
Виправдав мої очікування і Джонні Депп , який зіграв Геллерта Гріндельвальда. Були побоювання, що в його особі ми побачимо другого Волдеморта, тільки під іншим ім’ям. Проте у фільмі постав лиходій набагато хитріший, витонченіший, розумніший і завдяки цьому – могутніший. Він, на відміну від Тома Реддла, не діє прямолінійно і вміє, як справедливо зазначив один із персонажів, переконувати – як потенційних прихильників, так і ворогів. Його характер набагато складніший за Волдемортів, тож і з Дамблдором Гріндельвальд потоваришував та став для нього «більше ніж братом» зовсім не випадково: принаймні в юні роки у них було багато спільного. І ймовірність того, що Дамблдор піде Гріндельвальдовою стежкою була практично та сама, як і та, що Гріндельвальд обере собі Дамблдорову. Тож коли ці герої зійдуться в очному протистоянні (а в цьому практично немає сумнівів), це буде справді незабутнє видовище! Наразі ж ми маємо змогу милуватися напрочуд харизматичним і переконливим у кожній своїй сцен Деппом, якій цілком спростував усі прогнози свого провалу з боку скептиків. Кульмінацією його успіху може служити навіть не блискучий фінал, а епізод незадовго до нього, коли Джонні, як той диригент, вправно вимахує чарівною паличкою, влаштовуючи виставу, котрій, хай яка вона там моторошна, хочеться аплодувати. Одне слово, – персонаж, який має високі шанси стати одним з найкращих у фільмографії Деппа. А ще промайнула думка, що дарма Волдеморт убив Гріндельвальда: останній з його досвідом міг застерегти Темного Лорда від фатальних помилок.
На тлі Редмейна і Деппа трохи у затінок посунулася Тіна Гольдштейн у виконанні Кетрін Вотерстон. Втім, не можна сказати, що її героїня залишилася статичною. Якщо у першій частині основна увага була до її людських якостей, то друга більше зосередилася на професійних – головним чином на її вправності як аврора у розслідуванні дуже складної справи. Хоча й почуття нікуди не ділися, плюс їй знову довелося відповідати за гумор і цього разу - практично нарівні з Якобом. Їхні зусилля та зусилля Редмейна у цьому плані не були марними, тож сцени Тіна-Ньют і Якоб-Ньют вдало розряджають загалом не надто веселу атмосферу в картині.
А ось сюжетна лінія Квінні у другій частині слабша. Мотиви її вчинків складно зрозуміти і здається, навіть сама Роулінг не знала до пуття, що робити з цією героїнею, тож вирішила внести тут елемент великої несподіванки у долю Квінні, але й він спрацював не до кінця, бо знову ж таки, мотиви незрозумілі. Що ж, сподіватимемося, що далі все з’ясується. Проте власне до гри Елісон Судол – жодних претензій, вона така ж мила, безпосередня й чарівна.
Загалом знову тішив і Якоб Ковальські у виконанні Дена Фоглера, однак й він моментами губився, хоча й не так катастрофічно, як його кохана. Гадаю, його участь у подальших подіях можна зробити й активнішою, тим більше, що нагоду сюжет третьої частини подарує, якщо цю лінію не розв’яжуть різко й кардинально – передумови для цього події у «Злочинах Гріндельвальда» теж створені.
Але справжнім відкриттям другої частини став Езра Міллер, який грає Креденція. З другорядного героя, участь якого, здавалося, обмежиться одним фільмом, у «Злочинах Гріндельвальда» він несподівано перетворюється на ключову фігуру, навколо якої, схоже, тепер і зосередиться головна інтрига. І судячи з переконливої гри, актор був готовий до цього, сповна продемонструвавши свою майстерність в усіх без винятку епізодах зі своєю участю. Це при тому, що він не пас задніх й у попередній частині. Можна напевне говорити про те, що Креденцій ще нас здивує, а про половину його таємниць ми зараз навіть не здогадуємося. І та, якою нас приголомшили у фіналі, – лише початок.
Приємне враження справили й герої, які з’явилися вперше у другій серії. На чолі, звісно, Джуд Лоу у ролі Албуса Дамблдора. По правді, не можу сказати, що майбутнього директора Гогвортсу в цьому віці уявляв саме таким, проте досить близьким до того, яким його зіграв Лоу. Розум, холоднокровність, вправність, витримка й уже легендарний гумор із удаваною безтурботністю – усе це ми побачили в кадрі. Але разом із тим – потаємний біль та докори сумління, які він змушений терпіти через амбіції, помилки й легковажні вчинки юності, трагічні наслідки яких доведеться спокутувати до кінця життя. Усю цю непросту суміш почуттів і переживань актор передає дуже вдало, попри порівняно невеликий хронометраж, який виділили його персонажу. Думаю, про Дамблдора ми дізнаємося ще багато цікавого, а надто враховуючи несподіваний поворот у сюжеті, що чекав на нас наприкінці «Злочинів Гріндельвальда».
Проте найсуперечливішою героїнею у стрічці варто назвати Лету Лестранж у бездоганному виконанні Зої Кравіц Переважній більшості дійових осіб у «Фантастичних звірах» не бракує таємниць але Лета вирізняється навіть на їхньому тлі. Сказати напевне, яка сторона у ній бере гору – темна чи світла – складно і по завершенні фільму, стільки сум’яття і суперечностей у її душі. Не дивно, що близькою для Лети може стати лише людина на кшталт Ньюта Скамандера, який, не відмовляючись від власних переконань, водночас намагається зрозуміти кожного. Неоднозначність Лети змушує змінити погляд і на родовід Лестранжів загалом, адже до її появи вони сприймалися як суцільне зло, Смертєжери і прихильники Волдеморта, без натяку на якийсь проблиск добра. Але тепер так однозначно їх уже не сприймаєш, і їхня історія стає справді цікавою.
Дуже приємне враження справив і Тесей Скамандер, якого зіграв Каллум Тернер. Почуття обов’язку та відповідальність бореться у ньому із любов’ю до брата та бажанням йому допомогти. Проте десь поруч і роздратування через упертість Ньюта та його небажання йти на компроміси. Тож стосунки між братами непрості, й Тернеру вдається передати їх дуже переконливо. Цікавий персонаж, для якого, сподіваюся, знайдуть місце й у подальших фільмах циклу.
Ну і нарешті Ніколас Фламмель, на появу якого я чекав, мабуть найбільше. Алхіміка, якому кількасот років, кожен, певна річ, уявляє по-своєму. Те, яким його побачили творці стрічки, цікаво, хоч, до певної міри, й несподівано. З актором не помилилися і тут: чарівний Бронтіс Ходоровські закохує у себе з першого погляду, попри невеликий екранний час, що йому надали. Проте якраз у цьому випадку переживати точно не варто: навряд чи без цього персонажа зможуть обійтися у наступних фільмах.
Одним із головних сюжетних «смаколиків» для шанувальників, стало, поза сумнівом, повернення у Гогвортс. У фільмі ми побачимо школу як у 1927 році, коли відбуваються події фільму, так і флешбеки тих років, коли там навчалися Ньют і Лета. Що й сказати, коли на екрані виринає знайомий краєвид легендарного замку та його околиць, ностальгія проймає просто шалена, і вже за один цей кадр авторам можна вибачити дуже багато. А потім – теж знайомі шкільні будні: мантії, уроки, ховчики, чарівні палички, плітки на перервах, такі різні учні… Хочеться, аби це не закінчувалося, тож здається, що Гогвортсу у других «Фантастичних звірах…» дуже мало. Сподіваюся, що в наступних фільмах творці будуть у цьому плані більш щедрими. Знову ж таки, не помилилися і з акторами на ролі юних Ньюта та Лети – прослідковується і певна зовнішня схожість, та й характери впізнавані.
На жаль, саме с гогвортськими сценами пов’язані і два грубезні сюжетні ляпи. Перший із них побачили ще у трейлері: Дамблдор з якогось дива викладає Захист від темних мистецтв, хоча загальновідомо, що на той час він був професором трансфігурації, а Захист викладав значно пізніше. Були сподівання на те, що у фільмі це якось пояснять, але, як з’ясувалося, марні.
Окрім того, у Гогвортсі 1927 року вже працює Мінерва МакГонагалл, яка на той момент…. ще навіть не народилася! Ба більше, вона фігурує й у згаданих флешбеках з юними Ньютом і Летою у Гогвортсі, а це було щонайменше у 1915 році, якщо припустити, що нам показали їх на останньому, сьомому курсі. Тоді не те що Мінерві, а її матері було лишень кілька років! Причому ім’я у титрах не залишає сумнівів, що йдеться про ту саму Мінерву МакГонагалл. Дивні помилки, особливо якщо врахувати, що сценарій писала сама Роулінг.
Якщо ж узяти головне місце дії – Париж – то й тут творцям вдалося чудово передати атмосферу французької столиці кінця 20-х років минулого століття. Добре обізнані з історією, може, і помітять якісь неточності у деталях, проте загального враження вони аж ніяк не зіпсували.
Ну а тепер – трохи про тварин, яких ми побачили у «Злочинах Гріндельвальда». Деякі з них нам уже знайомі (ніфлер, фестрали), p рештою знайомимося лише у другому фільмі. І всі вони не менш цікаві за тих, яких ми побачили у першій стрічці. Серед них, зокрема, різновид сови - авгурія, британський водяний демон калпі і японський – кап та деякі інші. Проте моїм улюбленцем однозначно стане зуву - китайський п’ятикольоровий кіт із розкішною гривою та довжелезним хвостом. Справляє враження також страхітливий смертефалд – живий саван, що пливе над Парижем. Моторошне видовище, сказати чесно - завдяки художникам та оператору це створіння затьмарює навіть дементорів.
Ось такі враження по «гарячих слідах» від стрічки «Фантастичні звірі: Злочини Гріндельвальда». Фільм Єйтса не розчарував майже нічим, тож чекаємо на продовження історії, тим більше, що несподіваний фінал створив просто суперінтригу та передумови для кількох дуже цікавих варіантів подальшого розвитку історії. Тож до зустрічі у 2020-му!