Рэмбо IV Rambo to Hell and Back

Одно из самых волнующих человеческих чувств – это ностальгия. Как правило, она появляется ниоткуда и туда же уходит, но при этом обязательно оставляет свой неизгладимый след. Пусть и не на долгое время. Не важно. Ты вспомнил, ощутил, пережил еще раз. Где-то в глубине. Этим достаточно бессовестно пользуются люди искусства. Вот только не всегда их хочется за это винить. Иногда, совсем наоборот. И еще одно… Рэмбо вернулся.

В Бирме уже не один десяток лет происходит то, что даже гражданской войной как-то я зык не поворачивается. Ближе слово «геноцид», а если посмотреть шире – анархия. Только искренне преданные своему делу добровольцы решают протянуть руку помощи бедствующему народу. Группа миссионеров пытается проникнуть в страну и принести туда не только свою веру, но и еду и лекарства. Миссия насколько похвальная, настолько и опасная. Благо во Вьетнаме давно и спокойно проживает человек, которому по силам очень многое. Зовут его Джон Рэмбо. Основное занятие бывшего военного поимка ядовитых змей, кузнечное дело да рыбалка. Вот только прошлое не отпускает героя, и вместо удочки мы видим в его руках лук и стрелы. Слухами земля полнится. Вот и миссионеры приходят к Рэмбо с просьбой перевезти их через границу с Бирмой. Уговорить Джона получается не с первого раза, но обаяние единственной женщины в группе (да и, чего греха таить, скука) заставляет его согласиться. Уже по дороге в ту сторону, группа понимает всю сложность задуманного, а Рэмбо проливает первую (в этом фильме) кровь. Не трудно догадаться, что миссия закончится провалом, все кто не будет убит – попадут в плен, а к Джону снова придут люди. Опять просить помощи. И он не откажет…

Когда-то у меня была черно-белая фотография Рэмбо. Он прицеливался из лука, на конце стрелы была боеголовка, волосы собраны лентой, на фоне – вертолеты и скачущие на лошадях афганцы. Фотография была честно куплена у какого-то немого продавца в поезде, следующем на юг, за деньги выданные родителями на «всякий случай». И было это очень давно. Почему так ярко отпечаталось в памяти – не знаю. Но отпечаталось. Можете себе представить, с каким благоговением я начинал смотреть первые кадры «Рэмбо IV». Это не просто ностальгия, это частичка моего детства. Того, которое уже никогда не вернется полностью, но в которое еще есть шансы попасть благодаря, например, подобным фильмам.

Мне даже не очень хочется оценивать художественную ценность данной картины. Хотя сказать, что эта ценность мала, не повернется язык. Сталонне возродил героя моего детства. Сделал это мастерски. Наверное, по классу эта картина очень похожа на его прошлую работу «Роки Бальбоа». Вот только к Роки, я почему-то всегда относился спокойно, тогда как Рэмбо вызывал намного больше юных эмоций. Идя на поводу у сегодняшнего кинематографа, режиссер в последней части кардинально увеличил потоки жестокости и крови, изливающиеся на экран. Но ведь и фильм этот никоим образом не рассчитан на детей. Исключительно на тех людей, которые когда-то посещали видео-салоны, и там, в тесных помещениях и на маленьких телевизорах смотрели, как Джон эффектно расправляется с плохими людьми. Этот фильм не только попытка «срубить бабла», это и дань уважения тем людям. Уважения, которое я с благодарностью отдаю Сильвестру Сталонне за его нелегкий труд.

Резюме. Классика жанра боевика. Ничего лишнего, лишь ненависть к врагам и руки, которые только и умеют, что убивать. Рэмбо вернулся. Пойду ли я на пятую часть сериала, если она будет? О да, несомненно! Heroes never die.... They just reload.

Фильм о Джоне Рэмбо
Будет интересен тем, для кого он снят

На экраны возвращается очередная киноикона 80-х. За последние годы это происходит не в первый и далеко не в последний раз, и самый первый вопрос, который вызывает такое событие, - стоило ли возвращаться. После просмотра ответ уверенно склоняется в сторону позитивного.

Наверно, в плане отчаянности и эффекта неожиданности от самого факта возвращения четвертый “Рэмбо” уступает шестому “Рокки” - просто потому, что тот пришел первым, а уже за ним протоптанной тропинкой к нам пришло четвертое приключение ветерана вьетнамской войны. Слай уже знает, что его поклонники о нем не забыли: он уже даже не забавляется на сюжетном уровне с темой прихода новых поколений и новых кумиров, а всего-навсего выдает именно то, чего от него ожидают. Невозмутимое лицо всегда молчаливого героя с выразительным взглядом, беспомощные жертвы, максимально четкий образ врага (бег по минным полям - яркая деталь, которая запоминается), много выстрелов из крупнокалиберного оружия, взрывов и крови - из этого лепится проект, который выходит под маркой “Рембо”, в какие бы времена за него не брались. О сюрпризах, неожиданных ходах в сценарии забудьте - их нет, они здесь не нужны.

Если искать для “Джона Рэмбо” место среди фильмов именно этой франчизы то оно будет точно не первым: “Первую кровь”, один из лучших боевиков прошлого века, он не затмит точно. По-видимому, по справедливости четвертого следует поставить между вторым и третьим: второй был, возможно, и немного менее умным (хотя разницу эту уловить не так легко), но в момент выхода на экраны сильнее действовал на эмоциональном уровне, да и его влияние на публику и кинопроцесс было намного более ощутимым, а вот третьего сам Сталлоне сейчас считает лишним. Те, кто помнят настоящего Рэмбо, а не многочисленные подделки американского и постсоветского производства, с удовольствием уловят в глазах главного героя элемент драмы, а в нежелании до последнего браться за оружие - ту самую особенность характера, которую никогда не замечали его главные ненавистники, советские критики, - а если и замечали, то старались забыть, чтобы не загрязнять серым цветом свое черно-белое мировосприятие. Для современных любителей боевиков первая половина картины, по-видимому, покажется затянутой и малодинамичной, однако всем стоит дождаться финальной массакры - кроме самых слабонервных.

Итог: если искать для этого фильма максимально доступную и, главное, короткую критическую оценку, то это будет не “Поражен и приятно удивлен”, а скорее “Пришел, посмотрел и не разочаровался”. Что тоже неплохо.

Навряд чи хтось відважиться заперечити, якщо сказати, що у хлопчиків, котрі народились в сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття кумири були чітко визначені. І це не був Юрій Гагарін, Електронік чи піонери-герої з дошки пошани в шкільному коридорі. Ні, фотографії цих людей не можна було знайти в газетах - їх роздруковували алхіміки-фотографи, перезнімаючи та збільшуючи контрабандні закордонні календарі, після чого власник такого знімку чи плакату моментально ставав героєм класу. Звали їх Конан, Рембо та Брюс Лі.

Останній так вирізнявся, бо імена його героїв ніколи не запам’ятовувались, він завжди був самим собою, тоді як перші стійко асоціювалися виключно зі своїми екранними образами. Оті календарики та ще бляклі кадри десятої, а то й сотої копії відеокасети, озвученої невідомим типом з постійною нежиттю, яку можна було переглянути виключно у “крутих” знайомих або в підпільних відеозалах, увійшли до маленької скарбнички, на якій назавжди вибито слова “Спогади дитинства”. Того дитинства, коли студенти здавались дорослими дядьками, вік в тридцять років називався старістю, оці самі образи ще не були зіпсовані критичним поглядом та клоунськими роботами вищезазначених акторів в дурнуватих комедіях. Але все минає - власне студентство давно відійшло в минуле, тридцять років вже стукають в двері, а у багатьох підростають власні діти - з дивними для нас уподобаннями і кумирами. Нам же самим залишається переглядати старі фільми, випущені на супермодних дисках, та спостерігати, як старіють та сходять зі сцени їх актори, з яких ділки від кінобізнесу намагаються наостанок вижати все до останньої краплини, закидавши нас в останні кілька років цілою купою продовжень відомих фільмів вісімдесятих. Нам вже показали продовження “Іронії долі” та “Зоряних війн”, на підході “Індіана Джонс” та “Мушкетери” - і майже всі вони були розчаруванням для фанатів і прохідними стрічками для сучасної молоді, для котрої символами дитинства стануть інші фільми. Вже кілька років, як Конан-Термінатор, котрий свого часу перший подався в комедійний жанр, пішов в політику, зганьбившись наостанок участю в дивному і незрозумілому продовженні своєї найзнаменитішої ролі. Натомість його вічний опонент Рембо-Кобра вирішив, що найкращим чином обладнати свій відхід від серйозної акторської кар’єри зможе лише він сам. Лише торік Сталлоне сам став до друкарської машинки та режисерського мегафона, підвівши вельми непогану риску під справою свого життя - серіалом про боксера Роккі, і ось на наш суд подано завершення епопеї про ветерана в’єтнамської війни Джона Рембо.

З тої трійці кумирів Рембо був самим неоднозначним, оскільки дебютна праця канадського новеліста Девіда Моррелла містила забагато зайвих речей, як для звичайного військового бойовика. Герой сюжету не просто гамселив кулаками поганих хлопців, скоріше поганих хлопців ані в книжці, ані в фільмі не було взагалі - просто на життєвому перехресті зустрілось дві людини, які зіштовхнулись лобами. З’ясування стосунків між ними було приправлено добрячою міркою антивоєнної моралі, солдатської психології та життєвої філософії про справи, для яких ми народжуємось. Втім, все це швидко відступило на задній план перед сотнями трупів, на які майстерно перетворював своїх супротивників головний герой, і з нього, от де справжня іронія долі, швидко зробили агітаційний матеріал американських військових сил.

Джон Рембо став виникати в усіх гарячих точках, знешкоджувати внутрішніх та зовнішніх ворогів і героїчно рятувати друзів. Звісно, він ще дозволяв собі морально постраждати від того, що робить, але жодних неполіткоректних закидів на зразок “Чому ви нас туди послали?”, властивих “Першій крові”, вже ніхто собі не дозволяв. Глядачі це оцінили у свій спосіб, і оцінки наступних серій поповзли донизу - чи не через це Слай вирішив поставити крапку в своїх найвідоміших ролях самостійно. Треба зауважити, що над своїми фільмами Сталлоне вже працює сам далеко не вперше, на відміну від Шварценеггера, який лише кілька раз спробував зайнятись чимось супутнім, але швидко облишив ці спроби. Слай був режисером усіх частин серіалу про Роккі, окрім першої та п’ятої, та працював над сценаріями майже усіх своїх найвідоміших фільмів - від “Рембо” до “Кобри”. Звісно, ці заняття давались йому з перемінним успіхом, але Сталлоне - це саме той випадок, коли нестача таланту чи освіти компенсується неймовірною наполегливістю з якою цей хлопець з низів пробивав собі дорогу все життя, та любов’ю до своєї роботи. Це і стало запорукою досить високих оцінок, якими Сільвестра нагороджували в якості сценариста та режисера, попри добрих півдесятка “Золотих малин”, котрими оцінено за все життя його акторську гру.

Звісно, якогось сплеску акторського таланту чи надзвичайно заплутаного сюжету ніхто не чекає ані від “Джона Рембо”, ані від Сільвестра Сталлоне - зрештою наприкінці акторської кар’єри людина, життя якої перейшло межу в шість десятків років може собі дозволити просто нагадати своїм фанатам дитинство, а самому собі - молодість. Кожному, хто просовує у віконце каси кінотеатру гроші за квиток, зрозуміло, що якісь бовдури потраплять в чергову халепу, а Рембо, котрий спочатку відмовиться встрагати в неї разом з ними, таки доведеться туди лізти, вбивати сотнями поганих хлопців і рятувати хлопців хороших. І це все у фільмі є - ніхто з любителів літрів крові на екрані не піде незадоволеним, особливо від фінальної частини, де з особливою брутальністю буде винищено найголовніших поганих хлопців. Але тим приємніше спостерігати, що в “Джона Рембо” головний актор, режисер та сценарист заклав дещо таке, чого не опишеш словами, те, що було присутнє в частині першій - може й любов до роботи і наполегливість, а може ту саму невідому досі науковцям душу. І тому знову в фільмі присутні і антивоєнна мораль, і солдатська психологія, і життєва філософія - цього разу стосовно шостої заповіді християнства, яку на початку стрічки намагаються проповідувати ті самі бовдури, котрі добровільно лізуть в халепу війни в Бірмі.

І хай навіть більшість представників мого покоління проігнорувало прем’єру, віддавши перевагу російському повнометражному “Comedy Club”, але тих кілька десятків чоловік, які вирішили побачити прощання з екраном одного з кумирів дитинства, аплодували на фінальних титрах, який би подив не викликав придуманий Слаєм фінал. Мабуть це найкраща оцінка - саме для актора, оскільки з режисером та сценаристом Сільвестром Сталлоне ми ще скоро зустрінемось. Кінематографічні війни не припиняться ніколи, але один з найвидатніших їх солдатів знайшов нарешті місце свого спочинку.