Рецензии пользователя oKiman

Маленька дівчинка, у якої бувають дивні видіння, виростає і їде якомога далі від свого рідного міста, де починає життя спочатку. За кілька років вона стає успішним менеджером, і їй до рук потрапляє контракт, який потрібно підписати з директором заводу в її рідному місті. Вигода та перспективи підвищення примушують її повернутися на батьківщину і зазирнути у вічі своїм страхам, щоб знайти їх причину і знищити її.

Відчуваєте, як сильно хочеться Стівену Кінгу подати до суду із звинуваченнями на адресу сценариста Адама Сассмана в плагіаті? Психологічний триллер - тонка штука, як і все, що стосується людських переживань. Зробиш один невірний крок, і почнеш лякати глядача виключно фізіологічним страхом, перетворивши стрічку на фільм жахів, який ще теж треба вміти знімати, аби викликати потрібний ефект. Або ж знімеш посередню драму, яка може вплинути на людей перед екраном виключно вічними, як світ, жалісними моментами.

А от "Помста" не належить до жодних з цих можливих варіантів. Це і не її сюжет, зліплений з кількох різних, обридлих до оскоми, штампів, можна викласти на двох сторінках не дуже дрібним шрифтом, а зняти за ним взагалі найбільше ролик на двадцять хвилин. До того ж тих штампів, крім яких більше нічого нема, не більше, як з десяток - починаючи з відомих усім вибрикувань радіоприймачів і закінчуючи привидами невинних жертв в дзеркалах.

А тепер уявіть, що буде, коли спробувати "долити води" до повного формату хоча б на годину двадцять? Правильно - десятихвилинні паузи між сякими-такими подіями, які оператор намагається зайняти хоча б довгими спогляданнями за навколишніми пейзажами, досить посередніми і нецікавими, до речі. За таким видовищем глядач навіть заснути не зможе, бо йому будуть снитися жахи сильніші, аніж демонструє в своєму витворі режисер Асіф Кападіа - сум і сірість панує в тому фільмі, що з екрану майже зримо посипає глядачів пилом безнадійності. Невідомо, що зробилиамериканські гроші із автором відомого "Воїна", який отримав цілу купу нагород, але я на його місці намагався б швидше забути про це кіно, як про страшний сон, і ніколи не згадувати в своєму резюме про такий ганебний дебют в американському кінематографі.

Окреме здивування викликає Сара Мішель Геллар. Зрозуміло, що для привертання уваги до "кіношедеврів" такого рангу потрібне якесь гучне ім’я, зрозуміло, що голівудські зірки пенсійного віку інколи підробляють собі на хліб з маслом, торгуючи залишками своєї слави в низькопробних доробках маловідомих режисерів. Але коли щось подібне робить досить відома тридцятирічна акторка - це вже не зрозуміти ніяк. Тим паче, коли вона, схоже, навіть не вмивалась після кінця зйомок обох "Проклять" - те саме бліде личко, зачіска, чорне волосся, темні синці під очима і навіть вираз обличчя. Саро, Саро, краще б ти грала до пенсії свою винищувачку вампірів…