Охота Jagten (Вышел в 2012)

Головний герой Лукас (Мадс Міккельсен) працює вихователем у дитячом садку, його життя складається не досить вдало, оскільки він недавно пережив розлучення, а його колишня дружина забороняє йому бачитися із сином.

Проте, в Лукаса все ще є вірні друзі та робота, де всі діти його дуже люблять, а співробітники поважають та цінують. Одна із його співробітниць, Надія (Олександра Рапапорт), закохується в нього. В той же час, колишня дружина телефонує Лукасу і дозволяє таки бачитися із сином.

Здається, життя налагоджується, проте, щастя тривало недовго. Лукас, у дитячому садку, зближується із Кларою (Анніка Веддеркопп), зовсім малою дочкою свого найкращого друга Тео (Томас Бо Ларсен).

Клара закохується в Лукаса, та, коли чує відмову, вигадує історію, в якій Лукас сексуально домагався її, і розповідає цю історію директору дитячого садку Гретті (Суссе Вольд), а та, в свою чергу, виносить її на розгляд батьківської ради...

Ось така от зав'язка...

Все, що було далі, потрібно бачити і переживати самому. Не тому, що в даного кіно високий рейтинг, три нагороди Канського фестивалю, чи 125 позиція у рейтингу найкращих фільмів усіх часів і народів за версією imdb (а це досить високо), а саме тому, що це представник соціально-філософської драми, жанру, який все рідше ми бачимо на екранах, який стає все менш популярним, але саме він змушує нас замислитись над природою суспільства, помсти, невинної брехні та її наслідків.

Головний герой не втрачає обличчя навіть тоді, коли практично всі мешканці містечка налаштовані проти нього. В той час, коли вони "полюють" на нього, він не мстить, а прагне виправдати себе цивілізованими методами, повернути своє добре ім'я та місце серед громади, яка його покинула, і яка так зненавиділа його.
Але і суспільство, так як і Тео, не можна звинувачувати, оскільки в тому світі, в якому ми живемо, хіба мало педофілів чи історій про них? Хто б не повірив своїй маленькій дочці, якби вона розповіла таке?

Клара також не являється уособленням зла. Чому? Ви можете вирішити самі, коли подивитесь цей фільм.

"Полювання" - кіно про жертву, чи про жертв. Жертву суспільства чи сім'ї, жертву зради друзів чи натиску збоку оточуючих, жертву несприйняття чи страху за свій же поступок.

У фіналі нам дають певну надію на те, що суспільство не настільки підкорюється стадним інстинктам, що є ще шанс відмити свої руки навіть тоді, коли вони несправедливо забруднені....
Але ми з вами то знаємо, що це брехня, полювання ніколи не закінчиться, такі вже ми...

Увесь акторський склад, режисура, сценарій, музика (її тут небагато, але вона завжди якісна і там де потрібно), операторська робота - все на висоті.

Звичайно, як і в будь-якому кіно, тут також є свої мінуси, але ми з вами про них якось окремо:)

Приємного перегляду!

Ворвавшийся в высшую лигу большого кино с фильмом «Торжество» (1998) режиссёр Томас Винтерберг стал у истоков одного из самых прогрессивных направлений в кинематографе конца двадцатого века — Догмы. Спустя 14 лет после упомянутой картины он снимает свой новый шедевр «Охота», который во многом напоминает «Торжество»: та же тема педофилии, тот же скандинавский психоз под обличием благополучия и стабильности в обществе, та же ручная камера. Некоторые черты этой ленты выглядят всё также оригинально — однако многое здесь уже кажется вторичным.

Сюжет фильма рассказывает о жизни провинциального учителя Лукаса, на которого как-то раз вешают обвинение в изнасиловании четырёхлетней девочки. Невиновный учитель пытается доказать всем, что это всего лишь глупая выдумка обиженной девочки, однако местные жители верят именно ей, а не самому Лукасу, которого ещё вчера уважал весь городок.

Учитель очень быстро становится изгоем: от него отворачиваются друзья, с работы приходится уволиться, а прохожие на улице от него отворачиваются. Так, безупречный порядок скандинавского общества рушится от банального детского обмана.

Постепенно напряжение вокруг Лукаса нарастает и зрителя постепенно подводят к драматичной развязке.

Эмоциональный портрет главного героя исполнен в картине «Охота» очень глубоко: накал переживаний Лукаса разрешается хлёсткими ударами по нервной системе зрителя. Главному герою сопереживаешь в продолжение всей этой истории.

Эту роль сыграл Мадс Миккельсен, которого рядовой зритель привык видеть в негативных ролях. Ему приходилось быть противником Джеймса Бонда в ленте «Казино Рояль» (2006), «плохим парнем» в «Мушкетёрах» (2011), а также сыграть множество других отрицательных персонажей. После такого амплуа от его персонажа невольно ждёшь негативного поступка, даже когда он предстаёт на экране в образе простодушного и добросердечного парня, как в этой картине.

Учитывая, что постановка фильма и качество его съёмки достаточно традиционны, основной акцент в нём делается именно на актёрскую игру. Миккельсен стал своего рода эмоциональным локомотивом этой картины. Но его старания были щедро вознаграждены «Серебряной пальмовой ветвью» 65-го Каннского кинофестиваля.

Режиссёрское мастерство Винтерберга проявилось в этой картине сразу в нескольких планах. Прежде всего эта лента, несмотря на свой мощный драматический заряд объединяет в себе сразу несколько подчас несопоставимых жанров: триллер, комедию и психологическую драму.

Кроме того, эта постановка напрочь лишена сентиментальности и низкосортных приёмов. Скажем, если бы в титрах этой картины значилось имя рядового голливудского режиссёра — она бы резко спикировала с высот лучших традиций европейского кинематографа до критического уровня развлекательной банальщины. Например, в продукции «фабрики грёз» принято сплетать в одной сюжетной линии сразу несколько несвязных историй. Так, главный герой, «вырулив» из напряжённой ситуации, в которой оказался, обязательно бы наладил всю свою жизнь: сошёлся бы с любимой женщиной, помирился с сыном и вновь бы сблизился с друзьями.

Однако «Охота» не опускается до столь патетической концовки и не заигрывает со зрителем хэппи-эндовской развязкой. Лента не ставит ни точку, ни многоточие в конце, подчёркивая таким образом, что подобная драма, возникнув на пустом месте, может повториться в самый неожиданный момент буквально с каждым.

Последняя сцена в картине приобретает значение морали, которой оканчивается каждая притча:

Крадучись по лесу с ружьём на перевес, Лукас высматривает пасущегося оленя. Приблизившись к своей жертве, и аккуратно став за деревом, чтобы прицелиться, он вдруг сам едва не становится жертвой — в нескольких сантиметрах от его головы в дерево попадает пуля. От такой неожиданности Лукас замирает, понимая, что ему страшно повезло — суровая судьба лишь поиграла с ним, едва не загубив его жизнь.

Вместе с главным героем в последней сцене замирает и сам зритель, понимая, что это настоящий шедевр…

Написано под Bon Iver